ГНАТ СТЕФАНІВ До 120-ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЧАЛЬНОГО КОМАНДАНТА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ... - 27 Серпня 2012 - Мохорук Дмитро Іванович - офіційний сайт
Головна » 2012 » Серпень » 27 » ГНАТ СТЕФАНІВ До 120-ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЧАЛЬНОГО КОМАНДАНТА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ...
17:39
ГНАТ СТЕФАНІВ До 120-ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЧАЛЬНОГО КОМАНДАНТА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ ...
До 120-ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЧАЛЬНОГО
      КОМАНДАНТА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ Й ОБОРОНЦЯ
              ЛЬВОВА, ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖОГО УНР ГНАТА СТЕФАНІВА

   На початку листопада 1918 року у Львові сталася подія, якою снили більш як двадцять поколінь свідомих галицьких русинів-українців. Це явище учасники та дослідники назвали Великим зривом, який переріс у польсько-українську війну.
   Протягом цієї війни на чолі Української Галицької армії (УГА) перебувало сім керманичів, котрі в тяжку годину зведення державної будови мусіли взяти до рук найважчий бік тягаря і нести його в міру сил і можливостей, в міру таланту та здібностей віддавали себе справі, до якої їх поставила історія.
   Трагічна доля переможених. Із семи Головнокомандувачів - командантів УГА часів польсько-української війни лише один спочив у рідній землі - Мирон Тарнавський. Інші - по всьому світу.
   Сім командувачів: Дмитро Вітовський, Григорій Коссак, Гнат Стефанів, Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Греков, Мирон Тарнавський, Осип Микитка. Сім долей, сім шляхів по життєвих дорогах і бездоріжжю.
   Один із них - Гнат Петрович Стефанів народився 10 лютого 1886 року в Топорівцях. Оскільки в його оселі завжди панували українське слово, національний дух, то ними він пройнявся змалечку. Важливу роль у вихованні хлопця відіграла також і мати, народна вчителька,  яка була найстаршою сестрою письменника Леся Мартовича. Завдяки її піклуванню та сприятливій атмосфері батьківської "кузні” малий Гнатко перейняв сільські звичаї, традиції, що стали тими чинниками, які привели його до лав борців за Українську державу.
   У 1897 році Гнат Стефанів закінчує сільську школу і вступає до Коломийської гімназії. Сьогодні важко сказати, чи батьки Марія й Петро Стефаніви бачили його старшиною українського війська, віддаючи після закінчення п'ятого гімназійного класу до цісарсько-королівської кадетської школи ім. Франца Йосифа у Львові, але вчинок їх був  не типовим для галицької інтелігенції щодо вибору кар'єри своєму синові.
   Тож у 1902 році Гнат стає кадетом і в 1906 році закінчує школу з відзнакою, ставши старшиною армії його цісарської величності Франца Йосифа. Служив у різних полках. Був добрим знавцем скорострільної (кулеметної - Авт.) справи, військового лещатарства. Через деякий час командування направляє його у вищу військову школу, яку закінчив у 1911 році й почав службу в 35-у піхотному полку, що був розташований у Золочеві на Львівщині.
   З вибухом Першої світової війни Гнат Стефанів у чині сотника служив на східних кордонах  Австро-Угорської імперії. Його полк мав обороняти Львів. Але 3 вересня місто було здане без бою, а його залога опинилася в одній з найбільших фортець Австро-Угорщини - в Перемишлі. Росіяни здійснили вдалий маневр і своїми передовими частинами оточили її. Лише через сім місяців гарнізон Перемишля викинув білий прапор - 120 тисяч вояків австрійської армії здалися в полон. З ними в глибину Росії відвели і весь офіцерський корпус.
   Лютневі революційні події у Росії посприяли Стефаніву у втечі до Австрії й він знову опиняється на фронті.
   Пряме відношення мав Гнат Стефанів і до Листопадового чину, адже саме під його командуванням було здійснено переворот у Золочеві. Було зайнято всю округу. Рішучі й послідовні його дії при встановленні та утвердженні української влади у Золочеві не могли не привернути  увагу членів Національної Ради. Власне йому, як професійному військовикові, запропонували очолити Галицьку Армію.
   В той час головні баталії проходили у Львові. Саме тут, по суті, вирішувалася доля української будучини. 9 листопада майора Гната Стефаніва  Українська Національна Рада  призначила Начальним Командантом  УГА й оборонцем Львова, присвоївши йому чин полковника. Тоді Гнатові йшов лише 33-й рік...
   Під командуванням нового команданта українські війська на перших порах перехопили ініціативу. Бої у Львові тривали з перемінним успіхом до 17 листопада. Однак були допущені серйозні прорахунки в боях із поляками: полк Січових стрільців прибув із Чернівців з великим запізненням, мости на річці Сян не зірвали. Секретаріат Військових справ на чолі з Дмитром Вітовським розпочав мобілізацію призовників лише після 16 листопада. Були й інші серйозні прорахунки. Все це дозволило полякам перегрупуватися, поповнити свої частини живою силою, гарматами й іншою зброєю і почати активний наступ на всьому українсько-польському фронті. Постало питання: хто володіє Львовом, той володіє краєм.
   На жаль, в ніч з 21 на 22 листопада українські війська несподівано залишили Львів, що було сприйнято неоднозначно. Через різні пересуди полковник Стефанів переходить на службу в Дієву армію УНР. Спочатку - начальником інтендантської частини, потім - командиром Етапу. І все ж вести фронтову війну  армія УНР не могла., тож змушена була перейти на партизанську. Свідченням цього є зимовий 1919 року похід  частин армії УНР під загальним командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка тилами ворога. В цьому поході брав участь і полковник Гнат Стефанів - як командир окремого кінного полку.
   Остання військова операція з участю Гната Стефаніва - прорив групи генерала Кравса, що складалася з вояків 5-ї Херсонської дивізії Дієвої армії до Чехо-Словаччини. Прориваючись через нечисельні польські заслони, вони вийшли на Городенку. Городенківські міщуки гарно зустріли вояків, з великими почестями, адже це все-таки була своя рідна армія. То були свої герої! Доречі Городенківці організували їм пишний прийом. За це вдячні галицькі вояки провели в місті парад своїх військових частин з бойовими прапорами. То був чи не останній парад частин Української Галицької армії.
   Так Гнат Стефанів зі своїм братом Титом опинився в рідній стороні. Ясна річ, відразу подався до Топорівців. Володимир Гумінілович, що був одружений із двоюрідною сестрою його матері, запропонував Гнатові залишитися в селі і працювати вчителем. Він погодився. Через кілька днів представники польської адміністрації прибули до села, викликали Стефаніва до гмінної канцелярії й зачитали документ про те, що його позбавлено польського громадянства й він повинен покинути територію Польщі.
   Так він опинився у Чехо-Словаччині. Тут же Президент ЗО ЗУНР Євген Петрушевич, який теж перебував в еміграції, назначив його Командантом робітничих відділів на Закарпатті й Словаччині., що складались з інтернованих вояків УГА. Ці відділи були об'єднані зарядом окремого команданта, підлеглого державній військовій команді в Ужгороді, потім - Кошицях. Гнат приступив до виконання своїх обов'язків з ентузіазмом - переорганізував підлеглі йому робітничі відділи в окремі адміністративно-самостійні сотні, яких налічувалося до двадцяти і які були розміщені від Солотвина аж до Комарна.
   У 1921-1923 рр. Гнат Стефанів працював віце-консулом ЗУНР в Ужгороді. Після анексії Галичини консульство в Ужгороді було закрито і Гнат переходить на цивільну службу в лісниче господарство. Одружується із Наталією Завадською - дочкою священика з Микитинець Коломийського повіту Андрія Завадського (пізніше вона стала відомою художницею, педагогом і громадською діякою). Був навіть директором державних лісів Карпатської України. Після ліквідації Карпатської України жив у Відні.
   Під час Другої світової війни працював на різних посадах в дистрикті Галичини, мав безпосереднє відношення  до створення дивізії СС "Галичина”. Після війни переїхав жити у м. Регенсбург (Німеччина). Подружжя Наталії і Гната Стефанівих мали сина Гната і трьох дочок (Гнат Гнатович  Стефанів пішов дорогою свого батька - теж обрав військову кар'єру. Служив в американській армії, був учасником в'єтнамської війни, дослужився до звання підполковника американської армії).
   У 1947 році уряд УНР в екзилі, оцінивши заслуги Гната Стефаніва перед Україною в часи визвольних змагань 1918- 1920 рр., підвищив його у званні до генерал-хорунжого. Але вже недовго він носив це високе звання. 21 червня 1949 року - на 54-у році життя - Гнат Стефанів помер. Поховали його в Регенсбурзі.
   В 10-у річницю смерті бл. пам. генерал-хорунжого армії УНР Гната Стефаніва відбулося відкриття надмогильного пам'ятника. Над ним, крім відправленої панахиди, було схилено прапор, з яким галицькі вояки захищали Україну.
   Із десяти дітей Марії та Петра Стефанівих на території України похоронені лише два сини, решта - в чужих землях.
   Мені жаль, що так склалося. Гнат Стефанів репресований польською владою, у радянські часи його ім'я було заборонене. Поки що репресований і незалежною Україною, за яку боровся не один рік. Про нього далі майже не згадують.
   Досі ні в Івано-Франківську, ні в Городенці, навіть у рідному селі не має навіть вулиці названої  в його честь. Більше року піднімалося питання на місцевому рівні, районному, побудувати бойовому  генерал-хорунжому пам'ятник в Топорівцях, де він народився і виріс. Але все намарне... Єдиний генерал-хорунжий УНР на Прикарпатті...

                                                                              Газета "Край” Городенківського
                                                                           району. 11.02.2006 року. №6 (824)

                           Аналогічний матеріал надруковано в регіональній
                                  українській газеті "Захід” 06. 11.2008 року, №44 під
                                           назвою: "ПРАГНУВ ВОЛІ. БОРОВСЯ ЗА НЕЇ”

Категорія: Журналістська діяльність | Переглядів: 583 | Додав: biblioteka | Рейтинг: 0.0/0
Відгуки: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Партнери
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Логін:
Пароль: